Щонеділі зранку на хвилях Українського радіо звучить передача «Сам собі». Її авторка Ольга Іванова говорить до тих, хто хоче бути успішним та плекати в собі позитивне мислення. Тематика програм пані Ольги близька і суголосна темам, які висвітлює наш блоґ. Сьогодні вона та її передача — гості «Особистісного розвитку».

Вітаємо! Ви слухаєте авторську передачу Ольги Іванової «Сам собі». Перед тим, як окреслити тему сьогоднішнього випуску, просимо вас зазирнути в дзеркало. Як гадаєте: оте обличчя, що бачите в ньому, належить веселій, життєрадісній людині чи песимісту? Що засвідчила б іншим ваша візитна картка, завжди виставлена на п?каз?

Знайомі нашої родини Леонід і Антоніна Гусаки, приїхавши після багаторічної розлуки на свою історичну батьківщину з американського штату Флорида, де вони мешкають вже кілька десятиліть, дуже дивувалися, що на вулицях української столиці їх ідентифікують як іноземців. Вбрані вони були по-нашому, поводилися скромно, намагалися нічим не виділятися. Але наші земляки ще до того, як вони починали говорити, запитували: «Ви з якої країни приїхали?»

Чому так — м?нтом — впізнавали Гусаків як іноземців, я тоді не розуміла. Але впіймала себе на тому, що також вирізняю громадян інших країн серед наших і теж не за одягом чи мовою. До речі, мої друзі, приятелі й знайомі, які мешкають майже по цілому світі, у своїх листах до мене зазначали, що «наших» «там» теж одразу вираховують — за виразом обличчя. «Наших» — це колишніх радянських.

Що ж то за розпізнавальний знак, накладений на обличчя людей епохою розвинутого соціалізму?

Авжеж, інформація, що я її зібрала шляхом такого собі планетарного інтернет-опитування своїх друзів і знайомих, на ґрутовність не претендує.

Сприйміть її з усмішкою. Тим паче, що, як з’ясувалося, усмішка (або її відсутність) і є отим розпізнавальним знаком, про який поговоримо далі. Сьогоднішній випуск ми назвали: «Усмішка як дзеркало душі».

Слухаймо:

«Наших» за кордоном я впізнаю майже зразу і безпомилково, — написала мені з Німеччини Інга Підевич, доктор медичних наук, голова Західноєвропейського відділу Міжнародної спілки письменників «Новий сучасник». Наші не такі вільні, спокійні й розкуті, як німці. За 10 років я вже звикла, що тут мені усміхаються продавці, працівники пошти, ощадбанку, усміхається перехожий, до якого я звертаюся з якимсь запитанням. Це норма поведінки, яка всім полегшує життя. Чи можна назвати німецьку усмішку фальшивою? Ні, в ній закладено готовність поставитися до співрозмовника доброзичливо, але вона не означає готовності віддати останню сорочку або запросити до себе в гості.

На моє запитання чи стала вона в Німечині більше усміхатися, поетеса відповіла таке: «Власне, похмурою я ніколи не була, та на батьківщині я дуже хворіла, отож і усміхалася менше. Тут не вилікували, але підлікували, отож і усміхатися стала частіше…»

Та не поспішайте робити висновок, що справа — в кращих соціальних умовах, в почутті певної захищеності…

Олександр Луценко, фізик-електронщик, який мешкає в Ізраїльському місті Беер-Шева, поділився самовідкриттям: «Просто відвик від похмурих облич, ловлю себе на тому, що досі, немов провінційний хлопчисько, тішуся з усього, що мене оточує. Бачу грона фініків на пальмах — усміхаюся, дерева в цвіту — усміхаюся, море — усміхаюся, усміхаюся, усміхаюся…»

Цікаво, що здатність усміхатися не втратила людина, яка мешкає в країні, котру час від часу стрясають війни. У нас немає воєн, хіба це не привід для радісних усмішок?

Авжеж, тепле море, ласкаве сонце, пальми на вулицях… Та не поспішайте робити висновок що, справа — в кращих кліматичних умовах…

Про враження від перших відвідин заполярної Аляски, — написали мені відеооператор і режиссер Олександр Білик та його дружина, вчитель музики, Сніжана Білаш, що нині мешкають в Нью-Йорку.

— …Ніколи не забути той маленький літачок на 8–10 пасажирів, серед яких більшість — ескімоси, котрі повертаються додому. Коли вони побачили в ілюмінаторі рідний острів Гембл, то стали щось весело вигукувати й плескати в долоні. Ось так вільно й розкуто виявляли ці люди свою радість…

В аеропорту нас зустрів ще один усміхнений ескімос — співробітник митниці. Поставивши печатки в наші паспорти, він щось сказав нам по-своєму й знову усміхнувся. За 10 хвилин ми летіли в Ном. Господар будинку, де ми мали жити, Рік Вільямс, побачивши нас здалека, вискочив з помешкання босоніж (добре, хоч осінь була, не зима!). Він не лише усміхався, а й розкрив нам обійми…

В Нью-Йорку, куди ми приїхали 2001 року, усміхнених людей було трохи менше, ніж на Алясці, але зауважте, що тут чимало приїжджих. Самі амерканці кажуть, що усмішка — це частина їхньої культури, так принято… Усміхатися скрізь і кожному — це норма життя, якій ти маєш відповідати. Дехто з ньюйоркців завжди розмовляє з усмішкою на вустах. Чи щира вона? Цим запитанням ми якось не переймаємося, подавай нам усмішку і все. Якось звикли до неї. І, правду кажучи, ще не чули, щоб хтось із наших співвітчизників нарікав на те, що американці йому усміхаються забагато.

Авжеж, хто з нас на приязну усмішку лікаря або таксиста відповів би підозрілим: «І чого це ви раптом…?» або уїдливим «ото зуби вишкірив!».

Нам всім страшенно подобається, коли чиєсь обличчя просто-таки сяє добротою, але нам якось легче сяйво віддзеркалювати, ніж випромінювати. Чому так боїмося почати першими?

Мій приятель Микола, авіатехнік, що працює в Буенос-Айресі, колись розповів: «За роки, прожиті в Аргентині, я вже звик усміхатися, заходячи до крамниці чи опиняючись в будь-якому іншому гром?дському місці. Тут це звична річ, усмішка нікого не дивує. Коли ж під час відпустки кілька років тому продовжував точнісінько так поводитися на батьківщині, — співвітчизники на мене дивилися, як на якогось пришелепкуватого…»

«Ми, українці, чомусь вважаємо, що сміх (чи усмішка) без причини — то «ознака дурачини» — вияв певної недоумкуватості, — поділилася якось зі мною Клавдія, літератор, яка нині заробляє собі на хліб, працюючи менеджером в одному з великих торгових центрів Сіднея. — Тут, в Австралії, люди усміхаються частіше, але ота усмішка небагато коштує. В Україні усміхаються тому, хто подобається, в Австралії — всім підряд. Усмішка — обов’язковий атрибут успішної людини, образ, якому треба відповідати. Наші люди щасливіше, вони усміхаються, коли їм радісно, автралійці — щоб справити враження.

Коли бачиш так багато усміхнених обличь, мимоволі запитуєш себе: чого ж ота весела Австралія посідає одне з найбільших місць у світі за кількістю самогубств?

Вони усміхаються, щоб обдурити не лише інших, а й себе: «У мене все гаразд, все якнайкраще». Відповідати стандартам стає чимраз важче, — веде далі Клавдія. — Це особливо помітно напередодні Різдва. Я часто бачу жінок, що йдуть торговим центром і… плачуть. Назвала б це передсвятковим стресом, переживаннями за те, щоб на свято в них було щонайкраще, щонайвеселіше, щонайрадісніше. Ось такий парадокс.

Той самий Олександр Луценко, що вже звик усміхатися пальмам на вулицях Беер Шеви й теплим хвилям Середземного моря, куди виїжджає на вихідні, якось попросив мене вислати фотографії моїх друзів, що мешкають в Україні. Розглядаючи усміхнені обличчя — вони такими є не лише на знімках! — здивувався. Дуже позитивно налаштовані люди! Авжеж, за усмішкою мені не треба вирушати на Аляску (хоча я б залюбки поусіхалася ескімосам!). Просто люблю усміхатися й горнуся до тих, хто розділяє це хобі. Набурмосені люди не вносять у моє життя позитиву, тому спілкування з ними, як правило, триває недовго. Щоб дарувати світові радість, я маю від когось нею заряджатися.

«Все, що вам треба для щастя, знаходиться в вас самих».
Барбара де Анджеліс.
— Скористаймося тим, що маємо.
— Вам на підмогу — програма «Сам собі»

Отже усмішка… Вона не з’являється з нічого й не йде внікуди. Такий собі видозмінений закон Ломоносова. Навіть коли нам усміхаються «бо так треба», так вимагає традиція чи пан-директор фірми :) , — стає веселіше. Радіючи, ми усміхаємося, а усміхаючись — рефлекторно! — можемо викликати в собі почуття радості. Спробуймо!

Усміхнулися? Що відчуваєте? І кого вам показує відображення у дзеркалі? З цією людиною ви б хотіли потоваришувати?

Більшість з моїх друзів, приятелів і знайомих, що поділилися зі мною думками щодо усмішки, самі є усміхненими людьми. Практично всі вони в новій для себе країні (де опинилися з тих чи інших поважних причин), що називається, починали з нуля. Спершу виконували брудну, низькооплачувану роботу, долали побутові труднощі, вчили нову для себе мову. Приводів для переживань, а часом і відчаю було чимало. Може, й вижили вони в незвичних для себе умовах саме тому, що не втрачали позитивного погляду, який підживлювали усмішки чужих людей.

Одному з моїх приятелів, Ігорю, театральному продюсеру, який вже сім років мешкає в Токіо, ким тільки не довелося працювати! Аби забезпечити родину, виконував різні роботи, врешті взявся до підприємництва. У вільний від заробляння грошей час складає вірші й записує власні пісні. Ігор колись спантеличив мене, здавалося б, простеньким завданням — протримати на губах усмішку хоча б п’ять хвилин поспіль. Ви не повірите (перевірте самі!) вже на першій хвилині лицеві м’язи нагадали мені, що усміхаюся я недостатньо. На третій хвилині усмішка стала сардонічною. Тренуватися, тренуватися, тренуватися! Усміхатися щодня в дзеркало, аби не заслабнути на похмурість! Ігор каже, що в нього п’ятихвилинка вже виходить, я поки що працюю над собою…

Авжеж, він писав мені про славнозвісну японську усмішку, що є такою самою звичною в Країні сонця, що сходить, як засніжена Фудзіяма чи квітуча сакура на кожному подвір’ї. Японець усміхається при зустрічі, знайомстві, на робочому місці й у побуті (хоча й не стане засуджувати похмурої людини, не відповість їй неприязню). Таким його виховали. Цікаво, що в листах самого Ігоря щокілька рядочків з’являються «смайлики». Таким уже він виховав себе, хоч і не без допомоги місцевих жителів.

«Ти, авжеж, помічала, що бувають дні й години в житті, коли всі перехожі, знайомі й незнайомі люди бачаться тобі світлими, відкритими, щирими. І життя — наче пісня, — написав мені Ігор з Токіо. — Минає якийсь час, і вже бачиш ті самі обличчя непривітними, місця похмурими… Ти не лише помічаєш погане, а й стаєш об’єктом поганого ставлення до тебе — в магазині, транспорті, на роботі. Здавалося б, вчора тут все було інакше, все було краще…

Чому так? Відповідь проста. Зовнішнє — це дзеркальне відображення нашого внутрішнього світу. Коли в душі радість, — все навкруги прекрасне.

А далі обирай: жити з добрими помислами й щасливо, чи з каменюками обр?з і почуттям провини.

Ось і виходить, що коли ми усміхаємося, то усміхаємося не до когось, а собі…»

То що там у нас в дзеркалі?

© НРКУ