Усмішка як дзеркало душі

Аудіо, Позитивне мислення Коментувати

Усміхнений хлопчикЩонеділі зранку на хвилях Українського радіо звучить передача «Сам собі». Її авторка Ольга Іванова говорить до тих, хто хоче бути успішним та плекати в собі позитивне мислення. Тематика програм пані Ольги близька і суголосна темам, які висвітлює наш блоґ. Сьогодні вона та її передача — гості «Особистісного розвитку».

Вітаємо! Ви слухаєте авторську передачу Ольги Іванової «Сам собі». Перед тим, як окреслити тему сьогоднішнього випуску, просимо вас зазирнути в дзеркало. Як гадаєте: оте обличчя, що бачите в ньому, належить веселій, життєрадісній людині чи песимісту? Що засвідчила б іншим ваша візитна картка, завжди виставлена на п?каз?

Знайомі нашої родини Леонід і Антоніна Гусаки, приїхавши після багаторічної розлуки на свою історичну батьківщину з американського штату Флорида, де вони мешкають вже кілька десятиліть, дуже дивувалися, що на вулицях української столиці їх ідентифікують як іноземців. Вбрані вони були по-нашому, поводилися скромно, намагалися нічим не виділятися. Але наші земляки ще до того, як вони починали говорити, запитували: «Ви з якої країни приїхали?»

Чому так — м?нтом — впізнавали Гусаків як іноземців, я тоді не розуміла. Але впіймала себе на тому, що також вирізняю громадян інших країн серед наших і теж не за одягом чи мовою. До речі, мої друзі, приятелі й знайомі, які мешкають майже по цілому світі, у своїх листах до мене зазначали, що «наших» «там» теж одразу вираховують — за виразом обличчя. «Наших» — це колишніх радянських.

Що ж то за розпізнавальний знак, накладений на обличчя людей епохою розвинутого соціалізму?

Авжеж, інформація, що я її зібрала шляхом такого собі планетарного інтернет-опитування своїх друзів і знайомих, на ґрутовність не претендує.

Сприйміть її з усмішкою. Тим паче, що, як з’ясувалося, усмішка (або її відсутність) і є отим розпізнавальним знаком, про який поговоримо далі. Сьогоднішній випуск ми назвали: «Усмішка як дзеркало душі».

Слухаймо:

«Наших» за кордоном я впізнаю майже зразу і безпомилково, — написала мені з Німеччини Інга Підевич, доктор медичних наук, голова Західноєвропейського відділу Міжнародної спілки письменників «Новий сучасник». Наші не такі вільні, спокійні й розкуті, як німці. За 10 років я вже звикла, що тут мені усміхаються продавці, працівники пошти, ощадбанку, усміхається перехожий, до якого я звертаюся з якимсь запитанням. Це норма поведінки, яка всім полегшує життя. Чи можна назвати німецьку усмішку фальшивою? Ні, в ній закладено готовність поставитися до співрозмовника доброзичливо, але вона не означає готовності віддати останню сорочку або запросити до себе в гості.

На моє запитання чи стала вона в Німечині більше усміхатися, поетеса відповіла таке: «Власне, похмурою я ніколи не була, та на батьківщині я дуже хворіла, отож і усміхалася менше. Тут не вилікували, але підлікували, отож і усміхатися стала частіше…»

Та не поспішайте робити висновок, що справа — в кращих соціальних умовах, в почутті певної захищеності…

Олександр Луценко, фізик-електронщик, який мешкає в Ізраїльському місті Беер-Шева, поділився самовідкриттям: «Просто відвик від похмурих облич, ловлю себе на тому, що досі, немов провінційний хлопчисько, тішуся з усього, що мене оточує. Бачу грона фініків на пальмах — усміхаюся, дерева в цвіту — усміхаюся, море — усміхаюся, усміхаюся, усміхаюся…»

Цікаво, що здатність усміхатися не втратила людина, яка мешкає в країні, котру час від часу стрясають війни. У нас немає воєн, хіба це не привід для радісних усмішок?

Авжеж, тепле море, ласкаве сонце, пальми на вулицях… Та не поспішайте робити висновок що, справа — в кращих кліматичних умовах…

Про враження від перших відвідин заполярної Аляски, — написали мені відеооператор і режиссер Олександр Білик та його дружина, вчитель музики, Сніжана Білаш, що нині мешкають в Нью-Йорку.

— …Ніколи не забути той маленький літачок на 8–10 пасажирів, серед яких більшість — ескімоси, котрі повертаються додому. Коли вони побачили в ілюмінаторі рідний острів Гембл, то стали щось весело вигукувати й плескати в долоні. Ось так вільно й розкуто виявляли ці люди свою радість…

В аеропорту нас зустрів ще один усміхнений ескімос — співробітник митниці. Поставивши печатки в наші паспорти, він щось сказав нам по-своєму й знову усміхнувся. За 10 хвилин ми летіли в Ном. Господар будинку, де ми мали жити, Рік Вільямс, побачивши нас здалека, вискочив з помешкання босоніж (добре, хоч осінь була, не зима!). Він не лише усміхався, а й розкрив нам обійми…

В Нью-Йорку, куди ми приїхали 2001 року, усміхнених людей було трохи менше, ніж на Алясці, але зауважте, що тут чимало приїжджих. Самі амерканці кажуть, що усмішка — це частина їхньої культури, так принято… Усміхатися скрізь і кожному — це норма життя, якій ти маєш відповідати. Дехто з ньюйоркців завжди розмовляє з усмішкою на вустах. Чи щира вона? Цим запитанням ми якось не переймаємося, подавай нам усмішку і все. Якось звикли до неї. І, правду кажучи, ще не чули, щоб хтось із наших співвітчизників нарікав на те, що американці йому усміхаються забагато.

Авжеж, хто з нас на приязну усмішку лікаря або таксиста відповів би підозрілим: «І чого це ви раптом…?» або уїдливим «ото зуби вишкірив!».

Нам всім страшенно подобається, коли чиєсь обличчя просто-таки сяє добротою, але нам якось легче сяйво віддзеркалювати, ніж випромінювати. Чому так боїмося почати першими?

Мій приятель Микола, авіатехнік, що працює в Буенос-Айресі, колись розповів: «За роки, прожиті в Аргентині, я вже звик усміхатися, заходячи до крамниці чи опиняючись в будь-якому іншому гром?дському місці. Тут це звична річ, усмішка нікого не дивує. Коли ж під час відпустки кілька років тому продовжував точнісінько так поводитися на батьківщині, — співвітчизники на мене дивилися, як на якогось пришелепкуватого…»

«Ми, українці, чомусь вважаємо, що сміх (чи усмішка) без причини — то «ознака дурачини» — вияв певної недоумкуватості, — поділилася якось зі мною Клавдія, літератор, яка нині заробляє собі на хліб, працюючи менеджером в одному з великих торгових центрів Сіднея. — Тут, в Австралії, люди усміхаються частіше, але ота усмішка небагато коштує. В Україні усміхаються тому, хто подобається, в Австралії — всім підряд. Усмішка — обов’язковий атрибут успішної людини, образ, якому треба відповідати. Наші люди щасливіше, вони усміхаються, коли їм радісно, автралійці — щоб справити враження.

Коли бачиш так багато усміхнених обличь, мимоволі запитуєш себе: чого ж ота весела Австралія посідає одне з найбільших місць у світі за кількістю самогубств?

Вони усміхаються, щоб обдурити не лише інших, а й себе: «У мене все гаразд, все якнайкраще». Відповідати стандартам стає чимраз важче, — веде далі Клавдія. — Це особливо помітно напередодні Різдва. Я часто бачу жінок, що йдуть торговим центром і… плачуть. Назвала б це передсвятковим стресом, переживаннями за те, щоб на свято в них було щонайкраще, щонайвеселіше, щонайрадісніше. Ось такий парадокс.

Той самий Олександр Луценко, що вже звик усміхатися пальмам на вулицях Беер Шеви й теплим хвилям Середземного моря, куди виїжджає на вихідні, якось попросив мене вислати фотографії моїх друзів, що мешкають в Україні. Розглядаючи усміхнені обличчя — вони такими є не лише на знімках! — здивувався. Дуже позитивно налаштовані люди! Авжеж, за усмішкою мені не треба вирушати на Аляску (хоча я б залюбки поусіхалася ескімосам!). Просто люблю усміхатися й горнуся до тих, хто розділяє це хобі. Набурмосені люди не вносять у моє життя позитиву, тому спілкування з ними, як правило, триває недовго. Щоб дарувати світові радість, я маю від когось нею заряджатися.

«Все, що вам треба для щастя, знаходиться в вас самих».
Барбара де Анджеліс.
Скористаймося тим, що маємо.
— Вам на підмогу — програма «Сам собі»

Отже усмішка… Вона не з’являється з нічого й не йде внікуди. Такий собі видозмінений закон Ломоносова. Навіть коли нам усміхаються «бо так треба», так вимагає традиція чи пан-директор фірми :) , — стає веселіше. Радіючи, ми усміхаємося, а усміхаючись — рефлекторно! — можемо викликати в собі почуття радості. Спробуймо!

Усміхнулися? Що відчуваєте? І кого вам показує відображення у дзеркалі? З цією людиною ви б хотіли потоваришувати?

Більшість з моїх друзів, приятелів і знайомих, що поділилися зі мною думками щодо усмішки, самі є усміхненими людьми. Практично всі вони в новій для себе країні (де опинилися з тих чи інших поважних причин), що називається, починали з нуля. Спершу виконували брудну, низькооплачувану роботу, долали побутові труднощі, вчили нову для себе мову. Приводів для переживань, а часом і відчаю було чимало. Може, й вижили вони в незвичних для себе умовах саме тому, що не втрачали позитивного погляду, який підживлювали усмішки чужих людей.

Одному з моїх приятелів, Ігорю, театральному продюсеру, який вже сім років мешкає в Токіо, ким тільки не довелося працювати! Аби забезпечити родину, виконував різні роботи, врешті взявся до підприємництва. У вільний від заробляння грошей час складає вірші й записує власні пісні. Ігор колись спантеличив мене, здавалося б, простеньким завданням — протримати на губах усмішку хоча б п’ять хвилин поспіль. Ви не повірите (перевірте самі!) вже на першій хвилині лицеві м’язи нагадали мені, що усміхаюся я недостатньо. На третій хвилині усмішка стала сардонічною. Тренуватися, тренуватися, тренуватися! Усміхатися щодня в дзеркало, аби не заслабнути на похмурість! Ігор каже, що в нього п’ятихвилинка вже виходить, я поки що працюю над собою…

Авжеж, він писав мені про славнозвісну японську усмішку, що є такою самою звичною в Країні сонця, що сходить, як засніжена Фудзіяма чи квітуча сакура на кожному подвір’ї. Японець усміхається при зустрічі, знайомстві, на робочому місці й у побуті (хоча й не стане засуджувати похмурої людини, не відповість їй неприязню). Таким його виховали. Цікаво, що в листах самого Ігоря щокілька рядочків з’являються «смайлики». Таким уже він виховав себе, хоч і не без допомоги місцевих жителів.

«Ти, авжеж, помічала, що бувають дні й години в житті, коли всі перехожі, знайомі й незнайомі люди бачаться тобі світлими, відкритими, щирими. І життя — наче пісня, — написав мені Ігор з Токіо. — Минає якийсь час, і вже бачиш ті самі обличчя непривітними, місця похмурими… Ти не лише помічаєш погане, а й стаєш об’єктом поганого ставлення до тебе — в магазині, транспорті, на роботі. Здавалося б, вчора тут все було інакше, все було краще…

Чому так? Відповідь проста. Зовнішнє — це дзеркальне відображення нашого внутрішнього світу. Коли в душі радість, — все навкруги прекрасне.

А далі обирай: жити з добрими помислами й щасливо, чи з каменюками обр?з і почуттям провини.

Ось і виходить, що коли ми усміхаємося, то усміхаємося не до когось, а собі…»

То що там у нас в дзеркалі?


Цей випуск програми «Сам собі» для вас із приязною усмішкою на вустах підготували режисер Марина Гольцева та автор і ведуча програми Ольга Іванова.Передача «Сам собі», Українське радіо, Хрещатик, 26, Київ-1, 01001. Електронна поштова скринька: samsobi[песик]meta.uaЧерговий випуск програми «Сам собі» можна слухати через сайт Національної радіокомпанії України.
Всі ми гідні усмішки, — усміхаймося! На все добре!

© НРКУ

Вы хотите купить или продать (подержанный|б у) или новый fdnj? И не хотите тратить много времени, блуждая по сотням . Тогда наш сайт для Вас!

Интернет авто-рынок предлагает (подержанный|б у|) авто во всех крупных городах. Наши б у авто ждут своих владельцев, решивших продать машину быстро, и в кратчайшие сроки. Если вы хотите купить авто, но новый автомобиль вам дорого, авто базар предлагает Вам подержанные авто по вполне демократичным ценам.

Предлагаем б у {авто} (подержанные автомобили), что не означает значит, что вы сможете купить плохое авто. Подержанные автомобили всегда имеет низкую цену.

Автобазар – уникальный сайт подержанных автомобиль. Вы желаете купить/продать (подержанный|б у|) fdnj ? Теперь Вам нет необходимости заходить на каждый автобазар, не нужно ехать на авторынок. Просто посещайте наш авто базар.

Теперь купля автомобиля стала проще – добавляйте выбранные автомобили в Портфель . Оцените возможность искать одновременно несколько марок автомобиля, выбирать по регионах, в которых может продаваться автомолбиль.

Желаете купить/продать (подержанный|б у) , новый авто? Желаете чтобы Ваше объявление было на нашем автобазаре ? Ускорьте продажу автомобиля, сделав его VIP с помощью SMS.

7 коментарів на “Усмішка як дзеркало душі”

  1. Гелена каже:

    дякую за корисний матерiал, чекаю ще вiд вас публiкацiй

  2. Особистісний розвиток каже:

    Дякуємо за подяку і зацікавлення) У майбутньому ми плануємо продовжити співпрацю із пані Ольгою.

  3. Textolit каже:

    Я маленько непонял это нвое Радио открывается?

  4. Особистісний розвиток каже:

    Textolit: «новое» чи «твое»? Цю радіопрограму створило Національне радіо. Йому, дай боже, вже років й років…

  5. Chri каже:

    Похоже на Русское радио типа.

  6. Ольга каже:

    Розвеселили про Русское радио ;)
    Отут інші передачі. Як казав Карцев: “Сличайте. сличайте!” :)))

    http://vk.com/radiosamsobi

  7. MeSterioFeed каже:

    ТУПОЙ САЙТ

Залиште відгук

 

RSS-потік записів RSS-потік коментарів Вхід